|
Україно моя! Україно моя, моя стомлена
нене, Чим розрадить тебе, як тобі
помогти! Не лишилось ні слів, ні
можливостей в мене, Все розтринькав на пошук
чудесних світів. І то ж треба було — десь
думками блукати, Забуваючи рідне змарніле
лице, Щоб нарешті уздріти, як
стомлена мати Усміхнеться лише та й
пробачить усе. Україно моя, моя хвойдо
кохана, Я під ноги життя тобі кидав,
а ти Усміхалася зверхньо, — і
переступала, Як непотріб, мовляв, заважаєш
і ти. Так, в моєму житті ти не мала
потреби — Було безліч гарніших,
спритніших, ніж я. Скільки їх притьмома
позрікалося тебе, Подивися ж під ноги, триклята
моя! Україно моя, моя вірна
дружино, Нам з тобою радіти і лаятись
вік. Та хіба ж одне одного з нас
хто покине Через злі балачки наших
сварок дурних? Та хіба ж я зумів би без тебе
прожити, Хоч які б небокраї відкрились
мені? Врешті, все це слова, Небокраї закриті, А відкриті лиш очі, наївні й
сумні. Україно моя, моя доню
маленька, Ти живеш і радієш тому, що
жива. Занедужаю я — ти підійдеш
тихенько І притиснеш долоньку малу до
чола. І хвороба тікає, й тривоги
міліють, І усе наносне маячіння зника, Й звідкілясь виринає
слабенька надія, Щоб не бути порожнім
прийдешнім вікам. Та отак і живу. Як умію. Чи й гірше. Підживлю землю потом — а мо
проросте. І пишу кострубаті, як доленька,
вірші, Й сподіваюсь, що ти мені
вибачиш те. Патріотів без мене ти маєш
доволі, Православнішіх, більш
красомовних, ніж я, Україно моя, моя совість і
доля, Берегиня, любов і гіркота
моя... Олег Мартыненко 21/VI-1995 |
|
Закрити |